Пакистан повертається до США? Що стоїть за зустріччю у Вашингтоні

Дональд Трамп запустив процес, який може суттєво змінити геополітичний баланс у світі або, навпаки, призвести до ослаблення глобального впливу США. Такий висновок робить фінансовий аналітик Олексій Кущ, аналізуючи візит пакистанської делегації до Вашингтона та можливу нову стратегію американської зовнішньої політики.

25 вересня у Вашингтоні відбулася зустріч між президентом США Дональдом Трампом, прем’єр-міністром Пакистану Шахбазом Шаріфом і главою пакистанської армії Асімом Муніром. Цей візит може мати стратегічне значення в контексті майбутнього геополітичного переформатування світу.

Пакистан останні роки активно зближується з Китаєм, беручи участь у ініціативах на кшталт Шанхайської організації співробітництва та отримавши близько 50 мільярдів доларів інвестицій у рамках китайсько-пакистанського економічного коридору. У країні реалізовуються масштабні проєкти — від гідроенергетики до модернізації транспортної інфраструктури. Водночас Пакистан передав Китаю в концесію стратегічно важливий порт Гвадар. Однак історично Ісламабад залишається союзником США — як військовим, так і політичним. Пакистан отримував американську допомогу, був учасником Манільського пакту безпеки та підтримував спільні з Вашингтоном дії проти СРСР в Афганістані та терористичних угруповань у регіоні. Саме за мовчазної згоди США Пакистан став єдиною мусульманською державою, яка володіє ядерною зброєю. Візит до Вашингтона може сигналізувати про спробу повернення Пакистану до сфери впливу США. Дональд Трамп прагне забезпечити американським компаніям доступ до пакистанських енергетичних ресурсів — зокрема, до нафтовидобутку. Крім того, Ісламабад очікує великих фінансових вливань у сільське господарство, інфраструктуру, технології та видобувну промисловість.

Паралельно США формують новий геополітичний кластер у Євразії, зробивши ставку на сунітський мусульманський світ. У цьому контексті укладено стратегічну угоду між Пакистаном і Саудівською Аравією, а також ведуться переговори з Азербайджаном. Учасниками цього блоку потенційно можуть стати й інші держави Близького Сходу, включно з Йорданією, Сирією та Туреччиною. Остання, попри складні стосунки з монархіями затоки, має власні амбіції в регіоні — відродження османського впливу через інфраструктурні проєкти на кшталт хіджазької залізниці. Усе це вписується у велику стратегію США зі стримування Китаю. Мусульманський фактор, на думку Вашингтона, краще підходить для тиску на Пекін, ніж ставка на Індію, яка сама є стратегічно обережною та потенційно здатна стати ще одним глобальним конкурентом. Через Центральну Азію, де США вже розгортають економічні проєкти з Казахстаном, Узбекистаном та іншими країнами, американці можуть впливати на Сіньцзян-Уйгурський автономний район КНР, використовуючи етнорелігійний фактор. Не менш важливу роль у новій стратегії відіграє Афганістан, що географічно поєднує Центральну й Південну Азію. З огляду на це США вже заговорили про можливе повернення на авіабазу в Баграмі. Водночас Катар, тісно пов’язаний із Туреччиною, активізує свої дипломатичні контакти з урядом Талібану.

У такому складному геополітичному клубку США намагаються одночасно заморозити два великі конфлікти — в Європі та на Близькому Сході. У Європі йдеться про припинення війни в Україні, у Близькому Сході — про потенційне створення палестинської держави та припинення атак на сектор Гази. Але для реалізації цього сценарію Трампу доведеться домогтися згоди таких складних гравців, як Володимир Путін і Беньямін Нетаньягу, що виглядає малоймовірним.

У підсумку, як зазначає Олексій Кущ, Трамп розпочав “велику гру”, результат якої або перекроїть світ, створивши нову геополітичну архітектуру, або завершиться відкатом США на кілька сходинок у рамках вже помітного ослаблення їхнього глобального статусу.