Чому Макрон раптово взяв таку жорстку позицію стосовно конфлікту між Росією та Україною?

Зацікавлені у канцеляріях по всій Європі шукають відповідь на питання про раптову зміну курсу Еммануеля Макрона, який перетворився з миролюбного лідера на активного противника у суперництві з Росією.

Президент Франції рішуче налаштований на те, щоб взяти на себе роль головного опонента Володимира Путіна на континенті. Деякі країни, такі як Польща, Литва, Латвія та Естонія, вітають цей рішучий крок Макрона, оцінюючи його як “реалістичне” реагування на загрозу, що виходить з Москви.

Проте інші країни, особливо Німеччина, яку представляє канцлер Олаф Шольц, здивовані цією різкою зміною в політиці Франції, яка тепер проявляє відкритий воєнний дух.

Багато вражені й збентежені новим курсом Макрона. Чи дійсно він щирий у своїх діях? Чи є його остання заява про можливість відправки військ в Україну свідченням його переконань у необхідності припинити дипломатичні ініціативи?

Важливо з’ясувати, які політичні мотиви ховаються за новою позицією Макрона. Зараз, перед європейськими виборами, відомо, що крайні праві, такі як Марін Ле Пен і Жордан Барделла, мають намір перемогти Макрона та його прихильників.

Чи може бути так, що Макрон використовує Україну для розділення суспільства, демонструючи контраст між своєю войовничістю та минулими сумнозвісною співпрацею Ле Пен з Москвою?

Під час прямого ефіру на французькому телебаченні у четвер ввечері президент відповідав на критичні запитання, які йому ставили. Хоча, залишаючись вірним своїм принципам, Макрон не лише не зм’якшив свої рішучі зміни у поведінці, але й пояснив їх.

Не відчуваючи збентеження від свого “перетворення” з миролюбного до воєнного стану, президент стверджує, що деякі речі є необхідними передумовами для інших. За його думкою, тільки після безуспішних спроб знаходження спільної мови з противником можна зробити висновок про те, що він переступив всі межі.

Макрон наголошує, що російська агресія останнім часом суттєво зросла і Кремль став помітно жорсткішим. Це проявляється у переорієнтації російської економіки на військові потреби, посиленні репресій проти внутрішніх опозиціонерів та збільшенні кібератак на Францію та інші країни.

Зазначаючи, що Україна знаходиться у все більшій облозі, а на США як на союзника вже не можна розраховувати, Макрон вбачає в цій зміні світове бачення, де те, що раніше вважалося неможливим, стає реальністю.

Згідно з новою доктриною Макрона, Франція та Європа повинні підготуватися до радикального переходу від спокійної, але вмираючої епохи до суворих реалій нового світу.

Висловлюючись у стилі Черчилля, Макрон стверджує, що для збереження миру Європа повинна бути готова до війни. Його логіка бездоганна, аргументи міцні, але питання залишається: чи зможе він переконати інших?

Головна проблема Макрона полягає в його здатності перетворити свій інтелект у лідерство, уміння надихати інших на наслідування. У цьому плані його розрив з найближчим союзником в Європі, Олафом Шольцем, стає очевидним.

Франція звинувачує Німеччину в затягуванні допомоги Україні та відмові від американської підтримки безпеки, водночас Німеччина обвинувачує Францію в безрозсудній войовничості та лицемірстві.

Вдома підтримка Макрона стосовно України також не є однозначною. Опитування показують, що більшість французів (близько 68%) проти ідеї відправлення західних військ в Україну, а підтримка справи України поступово послаблюється.

Отже, якщо в новій жорсткій політиці президента стосовно Москви дійсно є електоральний підтекст, спрямований на розкриття неоднозначності ультраправих, здається, що ця стратегія не працює. Опитування свідчать про те, що підтримка партії Ле Пен лише зростає.

Макрон, перетворившись на провідного європейського противника примирення з Росією, знову визначає нові горизонти. Він взяв на себе ініціативу, змушуючи європейців серйозно замислитися про свою безпеку та можливі жертви, які можуть знадобитися в майбутньому.

Хоча це безперечно вітається, але важкість полягає у тому, що багато людей погано реагують на Макрона. Вони обурюються його впевненістю в собі та вважають, що він занадто легко сплутує інтереси Європи та світу з тим, що насправді є правильним для Франції або його особисто.